Байковецька громада
Тернопільський район, Тернопільська область

Інтерв'ю з депутатом

У Тернопільській області створено 26 об’єднаних територіальних громад, дві з них — у Тернопільському районі. Об’єдналися, на мою думку, сміливіші. Ті, хто хоче змін, не боїться помилятися, прагне поступу. Поки хтось роздумує: “Що з того буде? Може, краще почекати, адже перші завжди дістають “по носі”, інші використовують шанс, наданий державою і часом, щоб покращити життя кожного жителя громади. Завжди залюбки приїжджаю в Лозову. Щодня тут кипить робота: ремонтують дороги, встановлюють дитячі майданчики, щось везуть до школи чи будинку культури… І це лише за півроку. Спілкуємося з в. о. старости сіл Лозова та Курники Володимиром Гулем.

— Володимире Миколайовичу, бачу, радієте позитивним змінам у Лозовій та Курниках. Ви сказали, що треба зробити щось в першу чергу. Що це — найголовніше. Що Ви маєте на увазі?

— Потрібний генеральний план села. Треба затвердити межі Лозової та Курників. По-перше: у Байковецькій сільській раді об’єднаної територіальної громади, до складу якої ввійшли наші села, на це передбачено чималі кошти. Ми свідки того, як роками “законно” розбазарювались наші території. То райдержадміністрація мала право розпоряджатися землями, які знаходяться за межами села, то в інших структурах вирішували, кому дати ту чи іншу ділянку? І що маємо? Кілька людей, які були “ближче до корита”, стали власниками десятків гектарів. Вони та їхні родини збагатилися, не маючи на те ніякого морального права, вже перепродують ті ділянки, дехто вирвався до політики, обіцяє, вчить когось жити. “Дякуючи” їм, у Тернопільському районі говорять, що вільна земля в нас “лише в горщиках для вазонів”. Тому, поки є можливість, треба покласти цьому край.

— У Лозовій, Курниках створюються нові сім’ї, їм треба будуватися.

— Треба. Але нині більшість людей не може собі цього дозволити через непомірно високі ціни на будматеріали. Але вірю, що все так не буде. Може, вже ніщо не подешевіє, але люди достатньо зароблятимуть.

— У Лозовій та Курниках нарешті вирішено питання ремонту доріг.

— Так. Дороги для нас — уже не біда завдяки входженню сіл до складу Байковецької об’єднаної територіальної громади. Скільки було про це мови, але все вирішилося швидко. Частково зроблено капітальний ремонт, на деяких ділянках — поточний. Викопали кювети, щоб стікала вода. Роз’яснюємо людям, щоб прочищали їх регулярно. Адже від цього залежить якість доріг. Ніби елементарно, але ж не всі це розуміють.

— Кажуть, у будинку культури будете капітальний ремонт робити.

— Почнемо з перекриття даху. Хочемо газове опалення переробити на електричне. Так економніше. У нас у будинку культури до Євро-2016 відкрили фан-зону, маємо великий плазмовий телевізор чудової якості. Приходить багато молоді, спілкуються, з користю проводять дозвілля. Для нас сьогодні першочергове завдання — створити умови, щоб у селі було комфортно молодим.

— Бачу, і в школі ремонт проводиться.

— У школі нині ремонтують їдальню. Як ви вже писали, бруківкою маємо подвір’я покрити, фізичний кабінет укомплектувати відповідно до вимог часу.

— У Лозовій багато говорять про пам’ятник переселенцям, який невдовзі має тут з’явитися.

— У Лозовій проживає лише 5 корінних сімей. Решта — переселені з Польщі під час операції “Вісла”. Виросли нові покоління, та пам’ять про те, як люди змушені були покидати землю, де народилися батьки, не зітреш. Це буде не просто пам’ятник, а комплекс. Вже є ескіз, який усім сподобався, виділені кошти. Незабаром почнуться роботи щодо його встановлення. Таких знаків в Україні споруджено лише два чи три. Наступний з’явиться в Лозовій.

— І капличка гарна коло озерця в Курниках буде?

— Маємо затверджений ескіз каплиці, поступово будемо її споруджувати. Розташовуватиметься капличка в живописному місці біля джерела, де відбуваються духовні заходи. Відзначати День села в кінці липня чи на початку серпня — добра традиція у Курниках. Люди нині у клопотах. Навіть найрідніші розділені кілометрами та навіть континентами. На свято до Курників приїжджають усі. Багато людей, які народилися у Курниках та Лозовій, стали знаними та відомими. Вони не забувають землю, де зросли та змужніли, батьків, які їх народили та виростили, вчителів, які допомогли знайти стежину в житті. Намагаємося обрати день, щоб було сонячно і тепло. Адже в нас велика програма. Біля джерельця проходить молебень, потім — спортивні ігри, виступають самодіяльні артисти. Організовуються конкурси, ігри та забави. Палає ватра, димлять шашлики, вариться духмяний український борщ та справжній козацький куліш. Намагаємося зробити так, щоб нікому не було сумно, кожен знайшов для себе щось своє, надаємо слово тим, хто проживає в інших країнах, зберігає про село добру пам’ять. Багато з них є щедрими меценатами всього доброго, що робиться у Курниках та Лозовій. Хотів би з цього приводу попросити у вас більше на своїх сторінках розповідати про таких людей.

— Згода. Намагатимемося за Вашої допомоги писати матеріали на цю тему. Уявляю, як буде цим людям приємно приїхати до Лозової та Курників і побачити зміни на краще, які відбулися за останні півроку.

— Люди по телефону, Інтернету повідомляють про це. Їм це відомо. Цікаво, звичайно, побачити все на власні очі.

— Чула, що про Лозову і Курники вже готова до друку книжка.

— (усміхається – ред.) Важко від вас що-небудь приховати. Так, задум книги про історію Лозової та Курників та його часткове втілення є. Але не хотів би завчасу про це говорити. Адже написання книги, як ви знаєте, — процес творчий, трудомісткий. Потрібно зібрати багато матеріалу, нічого та нікого не обминути увагою. Вийде книга, зустрінетесь з автором, розкажете про неї всім.

Галина ЮРСА.

 

Інтервю з депутатом Байковвецької сільської ради об’єднаної територіальної громади Василем Саланським.

— Василю Богдановичу, крім того, що Ви живете у с. Курники і що є депутатом Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади, знаю про Вас небагато. Розкажіть про себе.

— Народився 11 лютого 1982 року в селі Шляхтинці. Згодом сім’я переїхала в Тернопіль, тут закінчив Тернопільську міську загальноосвітню школу №6. Мене завжди вабила математика і аграрний сектор, тож, визначаючись із вищою освітою, обрав факультет “Облік і аудит в аграрному бізнесі” в Тернопільській академії народного господарства (нині — Тернопільський національний економічний університет — ред.). Однак на п’ятому курсі вишу змінив спеціальність на “Облік і аудит у промисловості”. Під час останнього курсу потрапив на практику в один із тернопільських банків, згодом став тут начальником відділу зовнішніх продажів. Через кілька років перейшов у “Райффайзен банк Аваль”, де і працюю зараз, моя посада — старший менеджер із зовнішніх продажів. Загальний стаж роботи у банківській сфері на сьогодні становить 11 років.

— Знаю, Ви і з тернопільськими студентами співпрацюєте…

— Нещодавно провів тренінг “Сучасні банківські технології для студентства у ХХІ столітті” в Тернопільському національному економічному університеті. Студенти таким чином актуалізували знання щодо банківських послуг, виявлення проблем, пов’язаних із шахрайством із платіжними картками та шляхів протидії цьому в сучасних умовах. Заходи такого типу корисні та потрібні студентам, адже саме у зв’язках науки із сферою виробництва та послуг полягає підготовка висококваліфікованих фахівців, здатних конкурувати на ринку праці.

— Цікаво, як Ви потрапили в Курники?

— Моя дружина Тетяна з цього села. Після весілля вирішили жити в Курниках. Виховуємо тут двох синів Дениса і Володимира.

— Чому, все-таки, молода сім’я вирішила переїхати з міста у село?

— Мене завжди вабило село, напруга міста і невеликий простір квартири втомлюють. У селі натомість є просторий приватний будинок, свіже повітря, мальовниче довкілля. На роботу в Тернопіль їду власним авто недовго, тож незручностей від сільського життя не відчуваю.

— Що спонукало Вас балотуватися у депутати Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади?

— Це мій перший досвід депутатської роботи. Балотуватися зважився майже в останній момент, коли ще можна було реєструватися на вибори-2015. До цього спонукало бажання змін саме в селі, яких від початку незалежності в Україні практично не відбувалося. Оптимізму додає адміністративно-територіальна реформа, перспективи фінансової незалежності об’єднаних громад, вагома підтримка Державного фонду регіонального розвитку. Вважаю, мій обов’язок українця — не бути пасивним у час змін. Хотілося б, щоб молодь поверталася жити в село і піднімала його престиж.

— Які проекти щодо Курників вже ввійшли у план заходів Байковецької сільської ради у близькій перспективі?

— Одне із практичних починань, яке будемо впроваджувати у Курниках найближчим часом, — встановлення вуличного освітлення, дитячого майданчика біля джерела, двох автобусних зупинок у центрі і на в’їзді у село.

— Уже відбулося кілька сесій Байковецької сільської ради. Відчуваєте справедливу увагу до віддалених від центру сіл, як Курники, приміром?

— Розподіл фінансів відбувається пропорційно і справедливо. Щодо соціальної допомоги населенню від сільської ради вийшло так, що у Байківцях і Курниках, за різної кількості населення, загальна сума соціальної допомоги однакова. Це свідчить про низький соціальний рівень життя курниківчан… 

— Наскільки активно мешканці Курників співпрацюють із своїм депутатом?

— Звертаються одразу, коли в цьому є потреба. Приміром, після Служби Божої минулої неділі жителі звернулися щодо проблеми у виплаті пенсій та доставки періодичних видань у село, оскілки в нас відсутнє відділення зв’язку “Укрпошти”. Раніше цю функцію виконував один працівник в межах так званого “пересувного відділення” — приїжджав у село у визначений час тричі на тиждень, однак ця людина нещодавно звільнилася. Я вже спілкувався з керівництвом Тернопільської дирекції УДППЗ “Укрпошта”, там пообіцяли найближчим часом призначити відповідну особу. Поки відбуватиметься пошук фахівця, домовилися, що тимчасово раз у тиждень в Курники приїжджатиме представник “Укрпошти” для виплати пенсії.

Спільно з Тернопільською дирекцією УДППЗ “Укрпошта” започаткували проект щодо доступності готівки для жителів сільської місцевості. Завдяки спеціальним терміналам у селян є можливість зняти готівку із платіжної картки в кожному селі, де є відділення поштового зв’язку “Укрпошти”. Станом на початок лютого ц.р. встановлено 75 терміналів у Тернопільській області, власники платіжних карт успішно знімають кошти, не виїжджаючи з села. Принцип роботи той же, що і в звичайного терміналу, як на касі в магазині. Тільки наш термінал запрограмовано на видачу готівки працівником пошти. Комісія за зняття готівки для карток нашого банку відсутня. У Тернопільському районі поки що є лише два села, які відчули таку перевагу, — це Настасів та Чистилів. Впевнений — це прогресивний винахід, спрямований назустріч жителям сільської місцевості.

— Василю Богдановичу, як використовуєте вільний час?

— За сприятливих погодних умов в неділю граю у футбол на сільському стадіоні, у команді виконую роль нападника.

— У Вас є улюблене місце в Курниках?

— Джерело. Наразі проводимо його благоустрій. Затіяли там грандіозне будівництво. Неподалік є спортивний стадіон і ставок. Це мальовниче місце, влітку сюди приїжджає багато відпочиваючих, а під час Водохреща тут залюбки пірнали в купальню.

Ірина ЮРКО.

Інтерв’ю з депутатом Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади, головою постійної депутатської комісії з питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища Юрієм Кіцом.

— Юрію Йосиповичу, розкажіть, будь ласка, про себе.

— Місце мого народження – село Лозова Тернопільського району, час – 4 серпня 1974 року. До 20-річчя жив у Тернополі, потім знову повернувся у рідне село – важко жити, як кажуть, на поверсі. Вищу освіту здобув на механіко-технічному факультеті уТернопільському національному технічному університеті ім. І. Пулюя. У час вступу в виш на Тернопільщині було багато потенційних робочих місць за моєю спеціальністю, але коли закінчив навчання, ситуація змінилася у гірший бік – чимало заводів зійшли з ринку України.

— Де, все-таки, було Ваше перше місце роботи?

— Тернопільська фабрика меблів “Нова”, тут працював верстатником впродовж двох років. Згодом перейшов у комунальне підприємство “Тернопільміськтеплокомуненерго” – подаємо у домівки тернополян гарячу воду і тепло.

— Як людина з досвідом виробництва меблів, що скажете про якість цих товарів тернопільських виробників?

— Думаю, про мою позицію вичерпно свідчить той факт, що тернопільські меблі є в моєму домі. Це – якісний, екологічний матеріал. Принаймні, був таким, коли я працював на фабриці меблів “Нова”.

— Що спонукало Вас балотуватися у депутати Байковецької сільської ради?

— Захотів бути учасником змін щодо благоустрою Лозови. Вірю в перспективу об’єднання з Байковецькою сільською радою, хоч і бачу, що першопрохідцями в реформі місцевого самоврядування бути вкрай нелегко. Особливо, коли влада вищих рівнів не виконує обіцяного. Маю на увазі останні події, коли комісія Тернопільської облдержадміністрації не обрала жодного проекту нашої об’єднаної громади для фінансування з Державного фонду регіонального розвитку. За ці кошти в Лозовій ми планували освітити дві вулиці, перекрити дах будинку культури… 

— Над чим зараз працює комісія з питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища
Байковецької сільської ради, яку Ви очолюєте?

— У п’ятницю, 26 лютого, будемо розглядати питання щодо аварійної ситуації моста у селі Стегниківці.

— Юрію Йосиповичу, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.

— Одружений, з дружиною Ольгою виховуємо донечок Лілію і Тетяну. Старша дочка закінчила технічний коледж Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя, працює у сервісному центрі з обслуговування комп’ютерної техніки, заочно вчиться у ТНТУ ім. І. Пулюя на факультеті “Приладобудування”. Тетяна наступного року закінчить навчання у Тернопільському технічному коледжі. 

— Яке, окрім дому, Ваше улюблене місце в Лозовій?

— Спортивний стадіон (усміхається –ред.).

— Напевно, він пов’язаний із Вашим хобі?

— Так, це – футбол. Граю за лозівську футбольну команду в ролі півзахисника. Ми беремо участь у другій лізі Тернопільського району з футболу.

— Яка команда цієї ліги
найсерйозніший конкурент ФК “Лозова”?

— Мабуть, ФК “Залісці”.

— Чого, на Вашу думку, нині найбільше не вистачає для розвитку футболу в Тернопільському районі?

— Гуртків з футболу при загальноосвітніх школах. Дітям ніде спостерігати за, так би мовити, великим футболом. На центральних каналах вітчизняного телебачення чомусь не показують чемпіонату України з футболу. Звісно, можна дивитися ігри в інтернеті, але в селах його швидкість часто дуже низька.

— На міжнародній арені з футболу за ким слідкуєте?

— Вболіваю за нападника збірної України та київського “Динамо” Артема Кравця, який зараз на правах оренди виступає за німецький футбольний клуб “Штутгарт”.

— Дякую за розмову, Юрію Йосиповичу.

Ірина ЮРКО.

Учитель вищої категорії, вчитель початкових класів Дубівецької ЗОШ І-ІІ ст. Лариса Лучкевич усе життя присвятила рідній школі. Кожен житель Дубівців знає цю жінку як професіонала своєї справи, тому й довірили їй відстоювати інтереси села в органі місцевого самоврядування. Лариса Степанівна — депутат Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади сьомого скликання. Ми попросили Ларису Лучкевич поділитися міркуваннями з приводу актуальних питань.

— Ларисо Степанівно, Ви присвятили служінню школі чверть століття. Цікаво, що привело Вас на педагогічну ниву?

— Любов до дітей, бажання передавати знання, як мовиться, сіяти розумне, добре, вічне, тому й обрала професію педагога. Я закінчила Тернопільський національний педагогічний університет (тоді ще інститут) імені Володимира Гнатюка за спеціальністю “Вчитель молодших класів”. Спершу працювала вихователем групи продовженого дня, пізніше стала класоводом. Від спілкування з дітьми отримую велике задоволення, адже так цікаво спостерігати, як маленькі дослідники освоюють щось нове.

— Що, на Вашу думку, є визначальним у роботі педагога?

— Навчаючи, стараюся до кожної дитини донести знання, які допоможуть їй у майбутньому. Завдання вчителя початкових класів, вважаю, очевидне — дати школярам добру основу, фундамент, який забезпечить їм успіх у майбутньому. Маю на увазі не лише навчання, а й виховний момент. З власного досвіду знаю, що так воно і є. Всі мої випускники не лише змогли реалізували себе в обраній професії, а й залишилися добрими, чуйними, вихованими людьми.

— Ви користуєтеся неабияким авторитетом серед односельчан. Мабуть, тому вони довірили Вам представляти їх інтереси в Байковецькій сільській раді об’єднаної територіальної громади...

— Добре усвідомлюю, яка відповідальність лежить на мені. Депутат не має права підвести своїх виборців, отож, роблю все для того, аби виправдати їхні сподівання. Досвід у мене є, адже свого часу я була членом виконавчого комітету Дубовецької сільської ради, неодноразово бувала на сесіях, брала участь у розгляді важливих та актуальних для нашого села питань. Тепер, як депутат, братиму безпосередню участь у прийнятті рішень щодо вирішення проблем, які турбують об’єднану громаду. На мою думку, відколи ми вступили до Байковецької об’єднаної громади, у Дубівцях відбувається набагато більше позитивних змін. Приємно, що до нашої думки прислухаються.

— Чи не важко поєднувати педагогічну практику з депутатством?

— Засідання у Байковецькій сільській раді зазвичай відбуваються у післяобідню пору, тому встигаю поєднувати ці дві функції. Це не важко, навпаки, дуже цікаво. Завжди намагаюся донести до людей якомога більше інформації щодо розгляду тих питань, які їх хвилюють. З іншого боку, маю можливість довести до відома представників влади проблеми, які, на думку громади, потребують обов’язкового вирішення. Такий взаємозв’язок завжди дає хороший результат.

— З точки зору депутата, який представляє інтереси освітянської галузі, що потрібно змінити у навчальному закладі Дубівців?

— Школу потрібно осучаснити. Нам не вистачає комп’ютерів, у багатьох класах потрібно замінити шкільне приладдя, дошки, парти. Щодо енергозбереження, то у деяких кабінетах досі старі вікна. Потрібно поповнити бібліотечний фонд. Наразі нам допомагають батьки учнів, за можливості купуємо необхідне і своїми силами.

— Сьогодні в Україні актуально мати спонсорів, меценатів. Хто опікується Дубівецькою ЗОШ І-ІІ ст.?

— Ніколи не відмовляє у допозі місцевий підприємець, директор ТОВ “Агрокомплекс” Григорій Пінязь. Григорій Євгенович неодноразово постачав для нас продукти харчування, давав кошти для ремонтних робіт. Сьогодні обов’язок допомагати взяла на себе також Байковецька сільська рада об’єднаної територіальної громада.

— Про яку саме допомогу йдеться?

— Цьогоріч Байковецька сільська рада виділила гроші для завершення ремонтних робіт у дитячому садку “Пізнайко”, що на базі нашої школи. Зокрема, придбали килими, іграшки, холодильник та пральну машинку. Також забезпечили безкоштовним харчуванням дітей 1-4 класів Дубівецької ЗОШ І-ІІ ст. Окрім того, завершено освітлення вулиць села.

— Які, на Вашу думку, проблеми у Дубівцях потребують нагального вирішення?

— Вважаю, і всі зі мною погодяться, що основна проблема — це дороги. Потрібно якнайшвидше відремонтувати проїжджу частину, адже через поганий стан дорожнього полотна багатьом людям незручно добиратися на роботу.

Соломія ТКАЧУК.

 Інтерв'ю із депутатом Байковецької сільської ради об'єднаної територіальної громади Миколою Івановичем Терещенком.

— Миколо Івановичу, досвід депутата для Вас перший?

— Ні. До цього часу я дві каденції був депутатом Шляхтинецької сільської ради. У 2002 році добудував будинок у Шляхтинцях, куди перебрався з Тернополя. Односельці запропонували мені стати депутатом. Роздумував, адже ще добре не знав проблем громади. Розумів відповідальність. Перший раз обирався від блоку Костенка і Плюща. На другу каденцію йшов безпартійним. Практично одразу ввійшов у робочий ритм, адже мав на той час досвід роботи з людьми. В економічному плані були важкі часи. Проблеми вирішували в процесі їх виникнення. Власного бюджету вистачало хіба що на зарплати. Залучали кошти субвенцій, спонсорську допомогу.

— Що для Вас означає бути депутатом?

— Це, перш за все, дбати про інтереси людей, приймати компромісні рішення. Часто депутати мають кілька різних думок щодо одного питання. Важливо дійти спільних висновків і прийняти необхідне рішення. Байковецький сільський голова об’єднаної територіальної громади Анатолій Кулик уміє переконувати. Зацікавлення інвесторів, створення робочих місць у громаді — складний і водночас важливий крок розвитку. Необхідно все продумувати заздалегідь, хоча це важко. Я входжу до складу постійної комісії з питань планування фінансів, бюджету та соціально-економічного розвитку. Вважаю, що місцевий бюджет потрібно планувати не наприкінці року, а щонайменше за кілька місяців до його завершення. Дохідна і видаткова частини мають бути чітко визначені. Однак у цьому питанні ми залежимо від рішень згори — від прийняття держбюджету, деяких законодавчих актів, які регулюють фінансову сторону життя громад. Окрім цього, від нас не залежать стрибки цін і знецінення валюти.

— Які бачите перешкоди у процесі адміністративно-територіальної реформи?

— Адмінреформа — виклик часу. Перешкод багато. Неодноразово чув від молодих людей, що об’єднання громад — хибний крок. Депутати повинні в кожному селі спілкуватися з виборцями, пояснювати незрозумілі моменти. Потрібно активніше залучати молодь до життя громади. Люди думають, що одразу стане жити краще. Але для цього необхідний час. Попереду величезний об’єм роботи. Насамперед, у Байковецькій об’єднаній територіальній громаді необхідно створити структурні підрозділи. Крім цього, адміністративно-територіальна реформа потребує вдосконалення на законодавчому рівні.

— Які питання потребують вирішення на Вашому окрузі?

— Я обраний депутатом в одномандатному виборчому окрузі №13 села Шляхтинці (вулиця Набережна і частина вулиці Барвінського). Потрібно вирішити питання низької напруги в трансформаторі, проблему зі стічними водами, яка є чи не в кожному селі. Провести каналізаційні системи складно, насамперед тому, що через нестачу коштів не розроблений генеральний план Шляхтинців. Сподіваюся, завдяки об’єднанню це питання вдасться вирішити.

— Миколо Івановичу, Ви народилися на Донбасі. Розкажіть, будь ласка, як опинилися на території Західної України?

— Народився я 25 січня 1953 року в селі Свободне Волноваського району на Донеччині у сім’ї офіцера у відставці. Серед шести дітей був четвертим. Закінчив вісім класів місцевої школи. В Докучаєвському гірничому технікумі здобув професію розробника родовищ кар’єрів. 1972 року, згідно з направленням, я мав їхати працювати в казахське місто Джезказган, однак приятель запропонував обмінятися місцем роботи. Так опинився на Тернопільщині. Спочатку працював на Гусятинщині, потім переїхав до Тернополя. Було враження, наче потрапив в іншу країну. Тут зовсім інше ставлення до людей. Молодь поважає старших, на вулиці з тобою може привітатися навіть незнайомець. Без сумніву, це свідчить про високу культуру людей.

— Як познайомилися з дружиною?

— Мою дружину звати Марія. Познайомилися ми в Тернополі в 1974 році, коли мене забирали до армії. Два роки відслужив зв’язківцем (морська авіація, флот) у спецвійськах у Москві. Протягом цього часу ми листувалися, потім одружилися. Живемо у злагоді, разом виховали двох дітей — Олександра і Наталію. Молодша внучка Вероніка вчиться у школі в Тернополі, старша Тетяна здобуває професію вчителя початкових класів у Чортківському педагогічному училищі. Діти і внуки — моя радість і розрада.

— Де працювали після повернення з армії?

— Працював у Тернопільському управлінні кар’єрами. Відновлювали дробарний завод у Максимівці на Збаражчині. Робота забирала багато часу, адже підприємства, на яких доводилося працювати, були далеко від дому. В часи перебудови разом із друзями поїхав заробляти гроші на Далекий Схід біля китайського кордону. Займалися монтажем спеціальних металевих конструкцій на Бурейській гідроелектростанції. В кінці 90-их років у Росії стався дефолт, який “з’їв” зароблені гроші. Довелося повертатися додому… Працював у Тернополі на різних підприємствах, згодом за станом здоров’я звільнився. Вже три роки я на пенсії.

— Як проводите вільний час?

— Вільного часу в мене зараз обмаль. Якщо з’являється вільна хвилинка, їду з друзями на риболовлю. Відпочинок на природі заспокоює. Водойми забруднені, риби практично немає. Прикро, що екологічне питання вирішується в останню чергу, якщо воно взагалі вирішується…

— Ви — уродженець Східної України. На Вашу думку, яка причина воєнного конфлікту на Донбасі і як його можна залагодити?

— У мене там залишилися родичі, друзі. Важко говорити… Це болюче питання. Швидше б ця незрозуміла війна закінчилася, і в Україні настали мир і спокій…

Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

 

Про особливості роботи будинку культури с. Байківці в рамках об’єднаної територіальної громади, про участь у депутатській роботі, про сім’ю і цікаве дозвілля — наша розмова з директором будинку культури с. Байківці, депутатом Байковецької сільської ради Мар’яном Гарбузом.

Довідково.Мар’ян Гарбуз хоч і є уродженцем села Улашківці Чортківського району, дитинство і доросле життя прожив у Байківцях. У 80-их роках батьки переїхали у Байківці. Мама Віра Мар’янівна – випускниця Чортківського медичного училища, певний час працювала у Байківцях фельдшером, нині живе у Венеції (Італія). Тато працював комбайнером у колишньому колгоспі в Байківцях. Коли Мар’яну Васильовичу виповнилося 13 років, батько трагічно загинув. Старший брат Михайло нині займається будівельною справою, живе у Байківцях.

— Мар’яне Васильовичу, цьогоріч Ви маєте унікальну нагоду – працюєте в новому форматі місцевого самоврядування – в об’єднаній територіальній громаді. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

— Радикально поки що процес роботи будинку культури с. Байківці не відрізняється від того, який був під час підпорядкування відділу культури Тернопільської райдержадміністрації. Наразі продовжуємо виконувати звичні обов’язки. Нині проводимо ремонтні роботи в будинку культури, окремі приміщення будуть переобладнані під кабінети адміністрації сільської ради. Впевнений, тенденції розвитку культури в рамках Байковецької об’єднаної територіальної громади позитивні. Треба бути готовими, що з покращенням умов праці і фінансового становища, вочевидь, зростуть і вимоги до роботи працівників закладів культури.

4 квітня цього року мають призначити начальника відділу культури Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади. Плануємо, що на День матері, який в Україні прийнято відзначати в другу неділю травня, у БК с. Байківці проведемо спільні урочистості з усіма закладами культури об’єднаної громади. Нам, байківчанам, зараз легше, бо маємо порівняно хорошу матеріальну базу, в інших же клубах та будинках культури об’єднаної громади з цим вкрай скрутно, треба багато грошей на їх бодай мінімальне оснащення, не кажучи вже про ремонт приміщень. Нещодавно передали з будинку культури с. Байківці у Шляхтинецький клуб більярдний стіл.

— Яким був шлях Вашого приходу на роботу в будинок культури?

— Спочатку я не планував працювати у сфері культури, першу освіту здобув за спеціальністю бухгалтера. Деякий час працював за фахом у колгоспі в Байківцях, але через затримку в зарплаті перейшов працювати у будівельну сферу. З часом відкрили з старшим братом Михайлом власний будівельний бізнес. Коли у будинку культури с. Байківці з’явилася вакансія директора, сільський голова Анатолій Кулик запропонував мені цю роботу. Погодився. Здобув відповідну освіту. У серпні цього року виповниться сім років, відколи очолюю Байковецький будинок культури.

— Мар’яне Васильовичу, Ваші сини беруть приклад з батька – тягнуться до мистецтва?

— Скоріше всього, мистецькі атрибути ближчі до душі молодшому Святославу. Назарова стихія – спорт, зокрема, футбол. Він досконало знає імена європейських футболістів, до яких команд вони входять та які позиції посідають в різних рейтингах.

— Знаю, у Вас є дуже цікаве хобі – догляд за екзотичними породами тварин.

— Тяга до господарки у мене проявилася ще в дитинстві. Мабуть, це захоплення передалося від дідуся Мар’яна, на честь якого мене назвали, у свій час він тримав поштових голубів, неймовірно сильних, які могли долати далекі дистанції.

 — На яку, все-таки, відстань можуть відлітати голуби?

— Одного разу упіймав англійця породи “Дефал” з відповідним клеймом — металевим кільцем на лапі. Птах, вочевидь, мав долетіти в Англію, але чомусь його “джі-пі-ес навігатор” вийшов з ладу. Він виснажився і впав у Байківцях. Найбільше голубів збиває з толку погода, адже їхній основний орієнтир – сонце. У хмарні дні, в дощ чи бурі голуби втрачають орієнтацію в просторі.

— Ви пробували надсилати повідомлення голубом?

— Ні. Колись, кажуть, голубів так використовувала військова розвідка. Але в суспільстві існує дещо викривлене уявлення про “роботу” поштових голубів: неможливо, що голуб полетів з повідомленням куди йому скажуть, голуб може лише повернутися додому.

— Птахівництво на Тернопіллі — досить розвинене явище.

— У мене є друзі-птаховоди з найвіддаленіших куточків України, які по-доброму заздрять тернополянам за можливість широко представляти своїх птахів та інших тварин на повноцінному пташиному ярмарку. У кожну останню неділю місяця у Тернополі, на території авторинку на вул. Микулинецькій відбувається пташина виставка. Найближча, до речі, 27 березня.

— Мар’яне Васильовичу, кого купили першим у свою господарку?

— Близько десяти років тому придбав кроленя породи “Бельгійський Велетень”, яке коштувало 250 гривень – шалені гроші на той час. До прикладу, долар США вартував тоді 5 грн.

— Чим особлива ця порода кролів?

— Мені подобається вигляд дорослого “Бельгійського Велетня”. Нині дорослий кріль цієї породи коштує від 4 до 5 тисяч гривень.

— Як Ви перейшли до птахівництва?

— З часом почав отримувати прибуток від продажу тварин, деякі породи обмінював. Одного року кролів розвелося більше сотні голів, було вже поза десять різних порід: “Фландер”, “Німецький Метелик” або “Строкач”, “Каліфорнієць”, “Новозеландець”, “Бургундець”, “Панон”, “Шиншила”, “Чеське Срібло”, “Полтавське Срібло”, декоративні кролики. Зараз маю лише двох кроликів породи “Червоний Новозеландець”. Найдорожча порода, яку купував, це “Чеське Срібло” – 6 років тому за самця заплатив 900 гривень. Розведення кролів – надто непевна справа, ці тварини можуть раптово і масово гинути, тоді дуже легко можна розчаруватися у бажанні розводити будь-що. Тому в один момент вирішив віддати перевагу птахам. Зокрема, розвів гусей холмогорської породи, які відносяться до породи найбільш великих – жива маса дорослого гусака сягає 8-10 кг, гуски 7-8 кг. Гусей холмогорської породи можна відрізнити за роговим наростом на лобі (“шишка”) та шкірною складкою (“гаманець”) під нижньою щелепою. Ці птахи унікальні тим, що не мають близнюків, кожна гуска має індивідуальні риси. Так, як мій старший син знає в обличчя всіх футболістів, ми, гусеводи, впізнаємо гусей різних власників. Найбільший клуб гусеводства ставлять власники птахів саме холмогорської породи. Нині у мене 13 гусей-холмогорів.

— У Вашому садку пасуться цікаві на вигляд масивні гуси, раніше таких ніде не бачила…

— Це рідкісна і дуже дорога в Україні порода гусей – “Тулузи”, які створені шляхом відбору гусей з околиці р. Тулузи у Франції. Крім відбору, їм створювали хороші умови годівлі та утримання. Вони спокійні, благородні. У Європі особливо ціниться печінка цих птахів для приготування делікатесу “Фуа-гра” кольору слонової кості. Я купив пару “тулузів” торік у червні в триденному віці. Ці птахи особливі тим, що їх надто важко вивести. Птаховоди дуже тішаться, коли вдається від сім’ї “тулузів” вивести бодай одне-два гусеня. На відміну від “холмогорів”, гуски-тулузи не висиджують яйця.

— Яка в Тернополі цінова політика на породистих гусей?

— В Україні породисті птахи коштують значно дорожче, ніж в Європі, – у нас зазвичай на 100% дорожче.

— А курей екзотичної породи тримаєте?

— Небагато. Маю лише породи курей “Паленого Кохінхіна” і “Мармурового Кохінхіна”.

— Породисті птахи вибагливі в їжі?

— Ні, їдять усе те ж саме, що і звичайні – зерно, траву, кабачки. Однак, для них особливо важливим є вакцинування. Прикро, але зараз є багато підроблених препаратів. “Фармацевти” не соромляться підробляти ліки навіть для людей, що вже говорити про птахів.

— Мар’яне Васильовичу, а кого мрієте “поселити” у своїй екзотичній господарці?

— Пару павичів.

Ще одне захоплення Мар’яна Гарбуза – садівництво. На його подвір’ї зростають близько трьох десятків молодих дерев яблуні, персика, груші, сливи, черешні, вишні, дбає про виноградник, вирощує полуницю. Словом, справжній український ґазда.

Ірина ЮРКО.

Олега Рудого добре знають і поважають у його рідних Стегниківцях.

Мабуть, тому вже втретє довірили йому представляти інтереси громади в органі місцевого самоврядування. Сьогодні він є депутатом Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади. Ми попросили Олега Мирославовича поділитися міркуваннями з приводу вирішення насущних проблем.

– Олеже Мирославовичу, подейкують, що більшість іде в депутати, аби отримати певні “пільги”, вирішити особисті питання… Чим є депутатство для Вас?

– Я балотувався у депутати з однією метою – допомагати односельчанам у вирішенні проблем, відстоювати їхні інтереси в місцевому органі влади. Сподіваюся, мої колеги теж не керувалися якимись особистими вигодами. Нам доводиться працювати у доволі нелегкий час, оскільки стали першопрохідцями у реалізації адміністративно-територіальної реформи. Поки що важко сказати, які можливості нам дасть об’єднання громад, яким чином впроваджуватимемо реформу, адже у законодавстві чітко не прописані механізми її реалізації. Сьогодні більшість наших сіл є дотаційними, вони не можуть заробити навіть на утримання сільради. А це, в свою чергу, позбавляє сільську владу будь-яких стимулів для розвитку. Децентралізація ж передбачає створення фінансово незалежних громад, які зможуть самостійно і на належному рівні утримувати дитячі садки і школи, амбулаторії, будинки культури і клуби, дороги, інфраструктуру. Яким чином це відбуватиметься у реальному житті, – покаже час. Сподіваюся, нові реформи покращать добробут громадян і сприятимуть вирішенню проблем.

– Відколи Ви приступили до виконання обов’язків депутата Байковецької сільської ради, минуло не так вже й багато часу. І все ж, які пріоритети визначили у своїй діяльності?

– Найважливішим завданням вважаю соціальний розвиток громади. Нині у Стегниківцях є чимало невирішених проблем. Насамперед, це недобудована школа, через що наші діти змушені навчатися в приміщенні для духовенства. Директор Стегниківської школи Богданна Дмитрівна Чикало неодноразово оббивала владні пороги, щоб домогтися завершення будівництва. Але справа зупинилася на етапі  корекції проектно-кошторисної документації. Маємо надію, що чиновники будуть більше дослухатися до думки об’єднаної громади і допоможуть нам з добудовою школи. Конче потрібно відремонтувати дороги, а також міст через річку Гніздечна. Він є надзвичайно важливим для Стегниківців, адже забезпечує повноцінне сполучення та функціонування двох частин села. Проблема в тому, що через міст регулярно проїжджають багатотонні вантажівки, які возять пісок з піщаного кар’єру, тому через постійні навантаження він почав руйнуватися і зараз знаходиться в аварійному стані.

– Як можливо вирішити цю проблеми?

– Вважаю, першочергово потрібно заборонити рух багатотонних вантажівок, оскільки для них теж є небезпека – міст може будь-якої миті розвалитися. Але оцінити стан аварійності моста і ініціювати прийняття рішення про заборону руху можуть тільки відповідні фахівці. Сподіваюся, це буде зроблено якомога швидше, бо жителі села налаштовані рішуче – готові навіть перекрити дорогу. Для вантажівок є дорога в обхід села, яка сполучає Тернопіль з Дубівцями.

–  Окрім депутатства, Ви працюєте. Наскільки складно поєднувати дві справи? Чи немає відчуття, що, виконуючи одні обов’язки, щось втрачаєте в інших?

– Якщо ти займаєшся тим, що  до душі, і що вмієш робити найкраще, то нічого складного у поєднанні кількох справ немає. Завантаженість дисциплінує. Мій робочий день чітко розпланований, тому встигаю практично все.

– А на сім’ю часу вистачає?

– Сім’я для мене, як і для кожної людини, – найцінніше. Недарма кажуть: якщо за плечима міцний тил, тобто міцна сім’я, то почуваєшся впевнено і можеш вирішити будь-які проблеми. Моя дружина Люба завжди і в усьому мене підтримує. Живемо у злагоді, виховуємо двох донечок. Вони навчаються у Стегниківській школі, Роксолана – восьмикласниця, Вікторія – учениця 4 класу.

– Чим займаєтеся на дозвіллі?

– Вільного часу практично не маю, таке зараз життя. Якщо випадає нагода, ходимо з друзями на полювання. Це можливість поспілкуватися, обговорити спільні теми. Головним для нас є не здобич, а душевний відпочинок від щоденних турбот.

– Знаю, Ви – учасник антитерористичної операції на сході України. У складі якої бригади служили?

– Те, що відбувається на сході України, вже давно вийшло за рамки АТО. Це повномасштабна війна, тому що “операція” два роки тривати не може. До того ж, невідомо, коли все закінчиться. Для мене мобілізація не була несподіванкою. Розумів, що Україну треба захистити, бо якщо не ми, то хто? Пригадую, побачивши мене у доволі незвичному вигляді – в камуфляжному одязі, – односельці запитували, куди це я зібрався? Я жартома відповідав, що їду в Карпати. Так і сталося – потрапив у Закарпатську 128 гірсько-піхотну бригаду. Служив у Дебальцевому. Після ротації знову повернувся на Схід, тоді наша бригада дислокувалася біля Станиці Луганської.

– Напевно, непросто було на передовій?

– Нас підбадьорювала підтримка рідних, близьких і друзів. Також вдячний волонтерам, які допомагали амуніцією, їжею, одягом.

– Прикро констатувати, але у зоні АТО загинуло 75 жителів Тернопільщини. Ті, хто побував на війні і вижив, повертаються додому зовсім іншими людьми. Що змінилося для Вас?

– Коли потрапив в екстремальні умови, особливого стресу не відбулося, бо добре знав, куди їду. Тут головне, як людина себе налаштує. Якщо всі боятимуться і ховатимуться за чиїмись спинами, то хто ж тоді захищатиме нас, нашу країну? Війна мене загартувала. Після всього побаченого почав ще більше цінувати те, що маю.

– Багато говорять сьогодні про державну підтримку учасників АТО та їх родин. Чи відчуваєте її на ділі?

– На жаль, поки що це тільки слова. Та для мене головне – життя, яке, дякувати Богові, зберіг, будучи на передовій.

– Ви читаєте “Подільське слово”? Можливо, маєте побажання до творчого колективу?

– Пресу завжди називали четвертою владою, бо саме вона формує громадську думку. Хочу побажати журналістам гострого пера, об’єктивності та нових творчих знахідок, а газеті – процвітання.

Дякую за розмову, Олеже Мирославовичу.

Соломія ТКАЧУК.

 

 

Інтерв’ю депутата Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади Любомира Паращука.

Любомир Зіновійович Паращук народився 22 лютого 1969 року на масиві Русанівка в Байківцях. Мама була бухгалтером у колишньому байковецькому колгоспі “Заповіт Ілліча”, батько тут працював зварювальником, згодом перейшов на тернопільський радіозавод “Оріон”. Старший брат пана Любомира Богдан зараз живе у Смиківцях, а молодша сестра Ольга Зіновіївна Пулька – нині директор Байковецької ЗОШ І-ІІ ст. І хоч улюбленим уроком Любомира Зіновійовича під час навчання у школі була фізкультура, професію обрав виробничу – токар-фрезерувальник, цей фах здобув у Тернопільському професійно-технічному училищі №9. У 1987 році пішов в армію – служив у військах протиповітряної оборони в Білорусії. Понад 20 років Любомир Паращук працює фрезерувальником на радіозаводі “Оріон” у Тернополі. Одружений, з дружиною Ольгою виховали двох дітей. Син Василь 2013 року закінчив ТНПУ ім. В. Гнатюка за спеціальністю “Технологічна освіта”, здобув кваліфікацію викладача загально-технічних дисциплін і методики навчання технологій, магістр. Донька Олена закінчила Кременецький педагогічний коледж за спеціальністю “Дошкільна освіта”, де здобула кваліфікацію вихователя і вчителя англійської мови дітей дошкільного віку. Торік закінчила Кременецьку обласну гуманітарно-педагогічну академію, де здобула ступінь бакалавра за спеціальністю “Дошкільна освіта”, кваліфікацію вихователя дошкільнят і практичного психолога. У 2016 році здобуває ступінь спеціаліста дошкільної освіти. Працює вихователем дитсадка “Метелик” с. Байківці.

— Любомире Зіновійовичу, Ви уже друге скликання обрані депутатом Байковецької сільської ради. Чи означає це, що Ви вірите у дієвість депутатської роботи?

— Так і є. Спільною працею депутатів, громади, сільського голови Анатолія Кулика, ми і в попередньому скликанні показали конкретні результати роботи. Попри певні новації, у діючому скликанні працюємо з “традиційними” проблемами щодо благоустрою наших сіл. Зокрема, у ближчій перспективі – облаштування пішохідного тротуару на масиві Русанівка. Працюватимемо над завершенням ремонту дороги по вулиці Трудова, оскільки ще кілька років тому поділили об’єм робіт тут на три етапи. Перший завершено 2 листопада 2014 року – добротний асфальт поклали на 250 метрах дороги вартістю 679 200 гривень з бюджету Байковецької сільської ради. Наразі працюємо над проектно-кошторисною документацією для ремонту другої частини дороги вул. Трудова і на двох вулицях з новобудовами – Гайова та Грушевського.

— Громада Русанівки вже визначилися із місцем під новий дитячий майданчик, які Байковецька сільська рада пообіцяла встановити у кожному селі об’єднаної територіальної громади?

— Очевидно, на масиві Русанівка він буде на вулиці Русанівська.

— На попередній сесії Байковецької сільської ради йшлося про введення автобусного маршруту на масив Русанівка. Яким чином плануєте його?

— Наразі усе залежить від перевізника, який виграє відповідний конкурс. Поки що плануємо маршрут від Збаразького повороту в Тернополі через масив Гаї Ходорівські, звідти — на Русанівку і назад у Тернопіль. Потреба у цьому маршруті серед мешканців масивів Гаї Ходорівські та Русанівка назріла вже давно.

— Яка Ваша позиція щодо об’єднання Байківців з іншими територіальними громадами?

— Безперечно, це – правильний крок. Конкретний позитив будемо бачити через певний час, коли повністю сформується і повноцінно запрацює кадровий склад сільської ради. Все, що нині відбувається в рамках адміністративно-територіальної реформи у Байковецькій сільській раді, спрямовано на полегшення життя, передусім, мешканців сіл. Головне, щоб чиновники виконували  зобов’язання перед об’єднаними громадами і сприяли, а не заважали, як це у нас буває, працювати першопрохідцям реформ. Місцевий розвиток сьогодні сильно залежить від наших спільних зусиль. Влада, громада, бізнес – всі в одному човні і всі взаємозалежні один він одного. В умовах децентралізації, революційних змін у бюджетній системі, особливо для об’єднаних громад, сільські території отримали шанс для зростання. Особливою умовою використання такого шансу є відкриття громади Україні і світу, пошук та активна промоція унікальних можливостей громади – якірної точки, яка дасть поштовх для розвитку.

— Маєте улюблену справу за межами основної професії?

— Вже два десятиліття займаюся бджолярством. Люблю бджолиний запах, мене надихає працелюбність “національної комахи України” – щоб приготувати 100 грамів меду, бджоли пролітають 46 000 кілометрів, а це те ж саме, що облетіти навколо Землі по екватору! Жодна техніка, створена людиною, не замінить точність та делікатність роботи бджоли. А про цілющі властивості меду можна розповідати цілий день! Весь вільний час присвячую своїй пасіці. Наразі маю вісім вуликів, раніше було і до 25. Нещодавно оглядав пасіку, дякувати Богу, всі комахи пережили зиму.

— Любомире Зіновійовичу, підкажіть, будь ласка, як правильно обирати якісний мед?

— Дуже складно здогадатися, з чого і в яких умовах роблять мед. Є кілька відносно простих способів перевірити мед, хоча найбільш повну оцінку може дати тільки лабораторія. Традиційний спосіб: занурити ложку в рідкий мед, витягуючи її, оцінити характер стікання меду – якісний мед буде утворювати довгу стрічку, осідаючи гірочкою. Якісний мед не скочується з ложки занадто швидко.

Ірина ЮРКО.

Інтервю в. о. старости села Стегниківці Олега Миколайовича Олійника

Порівняно недавно дорога до Стегниківців була вкрита вибоїнами, ніби, не дай Боже, після бомбардування. А сьогодні тут, як кажуть місцеві жителі, європейська траса. Діти виходять на відремонтовану дорогу та показують великим пальцем “клас!”. Після закінчення робіт тут пройшла техніка. Викопали кювети. Кожен господар, який себе поважає, завершує роботу вручну. Проїжджаємо з в. о. старости Стегниківців Олегом Олійником селом, спілкуємося про зміни, які відбулися тут після входження села до складу Байковецької об’єднаної територіальної громади.

— Олеже Миколайовичу, так і хочеться сказати: “Вітаю Вас із новою дорогою!”.

— І не лише мене. Всіх жителів Стегниківців і тих, хто сюди приїжджає. Дійсно, дорога чудова. Давно її чекали. Писали, просили, вимагали, обурювались. Лише бюрократичні відписки у відповідь: “Чекайте, нема коштів”. Якби не входження до Байковецької громади, все було б по-старому. За короткий термін приїхали спеціалісти та керівництво Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади. Подивились, оцінили, порахували, прийняли рішення і за короткий термін відремонтували капітально дорогу. Розумію, що це лише на словах  так просто. За цим – копітка праця. Але так роблять професіонали, патріоти, порядні люди, які прийшли на посади не збагатитись, а з думкою про майбутнє.

— Які ще питання на часі?

— Генеральний план села, а з ним — вирішення земельних проблем. Повторюсь, якби Стегниківці не увійшли до Байковецької об’єднаної територіальної громади, годі було б знайти більше чверті мільйона гривень на його виготовлення. Генеральний план, правда, ще у стадії розробки. Але, думаю, якщо дорогу капітально відремонтували, то з генпланом тим більше впораємося. В селі гарний ставок. Лебеді плавають. Краса! Його даємо в оренду приватному підприємцю. Надіємось, що, крім краси, будемо мати ще й прибутки. Проїхалися-пройшлися по селі. Ніби чисто всюди. Люди культурні, не засмічують вулиці та подвір’я. Буде ще чистіше. Укладаємо договір з однією з фірм на організоване вивезення побутового сміття. Це дуже зручно для людей.

— Які зміни очікують Стегниківці?

— У найближчих планах — встановлення двох автобусних зупинок. Це давно вже на часі.

— Учні місцевої школи зайдуть 1 вересня у відремонтовані класи?

— Школа у Стегниківцях знаходиться у пристосованому приміщенні, проте, дякуючи батькам учнів, місцевим підприємцям, ентузіазму вчителів, які тут навчають, у приміщеннях завжди було затишно. Виходили з того, що мали. Буквально зараз (інтерв’ю записувалося 13 липня — прим. автора) повинні прибути директор комунального господарства Байковецької сільської ради “Байковецьке” Анатолій Жейнов, виконроб Володимир Лісовський, працівники газової, інших структур, щоб визначити об’єм робіт щодо капітального ремонту приміщень нашої школи, встановлення нової системи опалення та освітлення. Роботи багато, бо протягом років проводився лише косметичний ремонт. На сесії Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади заплановано кошти для цього. Днями розпочинаємо роботу, щоб учні та батьки, завітавши на свято Першого дзвоника, побачили свою школу оновленою.

— Думаю, вони будуть приємно вражені. Сучасний дитячий майданчик, як в усіх селах Байковецької об’єднаної територіальної громади, в Стегниківцях буде?

— Таких майданчиків заплановано два. Один невдовзі встановлять біля стадіону в центрі села. А другий — як тільки вирішимо питання з садочком.

— Що ще турбує стегниківчан?

— Не особливо хочу на цьому наголошувати, бо після багатьох змін, які відбулися у Стегниківцях за останні півроку, це не суттєве. Та все ж. У нашому селі є великий мистецький потенціал. Люди горнуться до пісні, танцю, шанують поетичне слово. Та їх нема кому організувати. Тому просимо художнього керівника для нашого клубу. Читаємо в пресі, слухаємо по радіо, що в інших селах є театр, гуртки, танцювальні, співочі колективи, хори. А чим ми гірші?

— Повірте, ви — кращі. Вірю, що для Стегниківців знайдеться хороший художній керівник, який зможе організувати обдарованих людей села, особливо молодь, і ми із задоволенням будемо спостерігати за виступами стегниківчан на сценах.

— Щиро вдячний за моральну підтримку!

— А Вам, Олеже Миколайовичу, дякую за розмову.

 Галина ЮРСА.

 

Інтерв’ю депутата Байковецької сільської ради об’єднаної територіальної громади від Гаїв Гречинських, голови постійної депутатської комісії з питань житлово-комунального господарства, комунальної власності, промисловості, підприємництва і сфери послуг, власникамеблевої фабрики “Лісма” — Ігоря Лагіша.

— Ігорю Володимировичу, розкажіть, будь ласка, про себе.

— Я народився 20 вересня 1963 року в Гаях Гречинських. У мене є старша сестра Наталя, яка також мешкає в Гаях Гречинських. Мій батько Володимир Іванович трагічно загинув, коли мені було шість років. Мама Надія Василівна працювала фармацевтом. У 16-річному віці її арештували каральні органи за поширення агітаційних листівок. Вона рік провела в одиночній камері в Тернополі і три роки в Мордовії. Коли Україна стала незалежною державою, маму реабілітували. Однак роки ув’язнення підкосили її здоров’я. 1980 року я закінчив середню школу в місті Тернополі. Проходив строкову службу в ракетних військах на космодромі Байконур у Казахстані. У студентські роки я працював на меблевій фабриці. На межі 80-90-их років до мене звернулися з пропозицією організувати на фабриці кооператив. Виникла ідея започаткувати власний бізнес.

— І відтоді Ви почали займатися виготовленням меблів?

— Я побував у Польщі, побачив, на яких засадах там будується приватний бізнес. Очолив меблеву ремонтну майстерню в Тернополі. На основі майстерні заснував кооператив, який згодом реорганізував у приватну фірму. Спочатку виготовляли меблі з відходів сировини, потім — з якісних матеріалів. З часом виникла потреба розширити виробничі площі. В будинку в Гаях Гречинських, де мешкали мої дідусь і бабуся, в одній із кімнат зробили майстерню. Почали отримувати прибуток, поступово розбудували приміщення, придбали нове обладнання, впровадили новітні технології. За такою схемою працюємо і сьогодні. Без цього неможливо бути конкурентоспроможним виробником. Переймаю досвід європейських виробників. Я відвідав виставки сучасного деревообробного обладнання в Познані в Польщі, в Ганновері в Німеччині, вивчав технології лідера у виробництві деревообробного обладнання — австрійської групи компаній “FELDER”.

— Чому Ви обрали для своєї меблевої фабрики назву “Лісма”?

— Перші дві літери в назві — це мої ініціали. Наступні букви утворені від імені моєї дружини Світлани і дочки Мар’яни, які мені допомагають. У назві є корінь “ліс”, адже фірма займається деревообробною промисловістю. Назва запатентована 2005 року. Ми натхненні тим, що поєднуємо комфорт, якість і красу в наших виробах. Для цього “Лісма” залучає висококваліфікований персонал, працює виключно з якісною сировиною, дерев’яні каркаси виготовляє сама. В нас працює близько півсотні людей. Є бухгалтерія, група технологів, які розробляють моделі меблів і впроваджують їх у серійне виробництво, відділи реалізації і постачання. Виготовляємо меблі середнього і високого рівня якості з твердих сортів деревини. Маємо фірмові салони в усіх регіонах Західної України. В перспективі плануємо вийти на європейський ринок. Наші цехи розташовані в Острові Тернопільського району, хочемо відкрити виробничі площі в Шляхтинцях. Ми не зупиняємося на досягнутому, шукаємо інноваційні рішення, поповнюємо асортимент новими моделями м’яких меблів для дому, офісу, готелів, ресторанів.

— Футбольна команда села Шляхтинці теж має назву “Лісма”…

— Кілька років тому, коли Шляхтинці вийшли у вищу лігу, футболісти звернулися до мене з проханням допомогти команді фінансово. Спільними зусиллями впорядкували футбольне поле. Допомагати жителям громади — велике задоволення.

— Який асортимент меблевої фабрики “Лісма”?

— Асортимент “Лісми” можна переглянути на нашому офіційному сайті www.lisma.com.ua, який постійно оновлюється. Свою продукцію презентували на виставках у Києві. Виготовляємо дерев’яні двері, стільці, столи, кухонні кутки, м’які частини, дерев’яну підлогу європейського зразка, ліжка різних моделей, матраци, розкладачки, електричні крісла для релаксу. Реалізовуємо продукцію за цінами виробника. Різноманітні за стилем і дизайном меблі нашого виробництва стали невід’ємною частиною інтер’єру багатьох помешкань. Подарували дитячі меблі Шляхтинецькій школі. За останні два роки покращилися умови для розвитку малого і середнього бізнесу. Підприємці повинні сумлінно сплачувати податки, які тепер спрямовуються на розвиток громади. Люди бізнесу повинні створювати робочі місця і розвивати економіку на території, на яких працюють.

— Ігорю Володимировичу, що змінилося в Гаях Гречинських з часу створення Байковецької об’єднаної територіальної громади?

— Я був депутатом Шляхтинецької сільської ради попереднього скликання, тому мав можливість безпосередньо спостерігати процес змін. Перш за все, суттєво збільшилася фінансова спроможність сіл, які ввійшли до складу об’єднаної громади. Вдалося вирішити питання, які самостійно владнати було не під силу. Нещодавно з сільського бюджету виділено 553 тисячі гривень на освітлення всіх вулиць у Гаях Гречинських. Заплановано ремонт центральної дороги села — вулиці Зеленої та вулиці Джерельної, передбачені роботи з благоустрою джерела, щоб захистити його від потрапляння стічних вод. Одне з пріоритетних завдань — реалізувати в об’єднаній громаді проект очисних споруд. Байковецький сільський голова Анатолій Кулик підтримує ініціативи депутатів і допомагає їх реалізовувати. Після об’єднання Гаї Гречинські стали повноцінною адміністративною одиницею. Створення об’єднаних громад — ефективний шлях розвитку місцевого самоврядування.

— Як проводите дозвілля?

— У шкільні роки я активно займався спортом, зокрема, хокеєм. Граю в цей вид спорту на аматорському рівні в складі команди “Галицькі ведмеді” в “Подолянах”. Люблю подорожувати, рибалити на Дністрі. Щороку працівники “Лісми” мають можливість відпочити в готелі “Корона” в селі Поляниця на Буковелі в Карпатах.

Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

Фото автора.

Богдан Ільків: «У будь-якій справі головне — результат»

Богдане Володимировичу, розкажіть, будь ласка, про себе.

— Я народився 16 червня 1966 року в Дубівцях. Серед п’яти дітей у сім’ї був третім. Закінчив восьмирічну школу в рідному селі і десятирічку в Добриводах Збаразького району. Військову службу проходив в інженерно-технічних військах в Уссурійську Приморського краю на кордоні з Японією. В 1987 році здобув фах інженера газового господарства у Львівському житлово-комунальному технікумі. За направленням працював у Великобірківському заводоуправлінні будівельних матеріалів. Моя дружина Галина, з якою я у подружньому житті близько тридцяти років, викладає фізику в Дубівецькій загальноосвітній школі. Дочка Зоряна працює у Швеції, син Денис навчається на стоматолога в Тернопільському державному медичному університеті імені Івана Горбачевського.

— Свого часу Ви виступали за футбольну команду села Дубівці. Знаю, що і сьогодні продовжуєте активно займатися спортом, підтримуєте атлетичну форму.

— Так, у футбол за Дубівці я грав 30 років разом зі своїми братами Ярославом, Володимиром та Олегом. Уперше в чемпіонаті району вийшов на поле у восьмому класі. Деякий час виступав на обласному рівні. З часів незалежної України дубівецькі футболісти завжди були в когорті найсильніших, здобували призові місця. Сьогодні займаюся хокеєм, відвідую тренування в торговельно-розважальному центрі “Подоляни”. Створили команду Тернопільського району, яка декілька років тому взяла участь у хокейній першості міста Тернополя. Кістяк колективу складають 9 дубівецьких спортсменів, серед яких один із моїх братів-близнюків Володимир і перший заступник Байковецького сільського голови Микола Дума. Намагаюся постійно перебувати в тонусі. Цьому сприяють неймовірно красиві краєвиди в Дубівцях. Зранку біжу до джерела біля трьох пагорбів, яке було впорядковане шість років тому спільними зусиллями активних мешканців села. У перспективі хочемо облаштувати в цьому місці зону відпочинку. Взимку катаюся тут на лижах. Лише завдяки наполегливості і непохитній вірі в себе можна досягти результату. І не лише в спорті.

— Досвід депутата для Вас перший?

— Ні. Попередні дві каденції я був депутатом Дубівецької сільської ради, тому мені легко працюється з першим заступником Байковецького сільського голови Миколою Думою, який тривалий час був Дубівецьким сільським головою. Торік восени мене обрали депутатом в одномандатному виборчому окрузі №22 села Дубівці (вулиці Урожайна, Млинецька, Шевченка і Хмельницького). Крім мене, в Байковецькій сільській раді об’єднаної територіальної громади інтереси Дубівців представляють Тарас Уніят і Лариса Лучкевич. Я входжу до складу постійної депутатської комісії з питань житлово-комунального господарства, комунальної власності, промисловості, підприємництва і сфери послуг, головою якої є Ігор Лагіш. Дубівчани прагнуть змін, наполегливо працюють на благо об’єднаної громади. Завдання депутатів — допомагати їм у цьому, організувати, пояснити незрозумілі моменти. У будь-якій справі головне — результат. Як підприємець, переконую колег сумлінно сплачувати податки, адже більшість  цих коштів залишається в громаді і буде використана на її розвиток.

— Мабуть, після створення Байковецької об’єднаної громади депутатам стало складніше працювати — нові виклики, новий рівень відповідальності…

— Працювати стало цікавіше. Навіть скептики на прикладі Байковецької об’єднаної територіальної громади переконалися в ефективності об’єднання. Багато є нового, іноді законодавчо не врегульованого, однак за бажання спільними зусиллями можна здолати будь-які труднощі. В цьому процесі багато залежить від очільника громади. Байковецький сільський голова Анатолій Кулик — справжній керівник. Він добре орієнтується у всіх питаннях, вирішує складні проблеми. Багато хто дорікає, мовляв, це завдяки ТзОВ “СЕ Борднетце-Україна”, яке суттєво наповнює бюджет громади. Проте варто розуміти, що для цього перш за все необхідно створити платформу для розвитку бізнесу, забезпечити належні умови, переконати інвестора. З часу об’єднання з Байківцями в Дубівцях почав курсувати автобусний маршрут регулярних перевезень “Дубівці-Байківці”, відкрито дошкільний навчальний заклад, встановлено дитячі майданчики, замінено старі вікна на металопластикові у фельдшерсько-акушерському пункті, школі, дитячому садку, освітлено всі вулиці, відремонтовано дороги. Самостійно нам навряд чи би це вдалося зробити.

— Богдане Володимировичу, які ще питання в Дубівцях потребують вирішення?

— Торік у Дубівцях упав рівень води в криницях. Було б добре,  якби в кожному селі Байковецької об’єднаної громади був невеликий ставок. Водойми можна створити в руслі головної водної артерії нашої громади — річки Гніздечної. Таким чином можна підняти рівень ґрунтових вод і забезпечити відпочинок людей.

— І на завершення: як проводите вільний час?

— Коли випадає вільна хвилина, люблю рибалити. Влітку по можливості відпочиваємо з сім’єю, друзями на Дністрі. Відвідую домашні матчі дубівецької футбольної команди, іноді — виїзні. Люблю слухати музику (надаю перевагу українським виконавцям), переглядати змістовні фільми. Зараз стежу за матчами Євро-2016. Відсутністю характеру і самовіддачі на футбольному полі неприємно здивували українські збірники, які найшвидше серед 24 команд залишили турнір. Натомість здивували збірні маленьких країн — Уельсу та Ісландії. Ісландці в 1/8 фіналу несподівано переграли “родоначальників футболу” — англійців. Вони показали, як треба боротися, незважаючи ні на що.

Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

Фото автора.