Новорічно-Різдвяна виставка
В бібліотеці-філії с. Шляхтинці представлено книжкову Новорічно-Різдвяну виставку
«Та прийдуть до тебе Три празники в гості…»
13 січня – Щедрий вечір (свято Меланки)
Уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Вечір перед старим Новим роком має й третю назву – Щедра Кутя. Бо ж, на відміну від постового Свят - вечора, його стіл дуже багатий – м'ясний. Господині готують купу смачних страв: холодець, ковбасу, печеню, пироги й кутю та інші. У дореволюційному селі немало було таких сімей, що цілий рік недоїдали, але для новорічного столу припасали все потрібне.
Народні повір'я стверджують, що цими святковими днями небеса відкриті для людської молитви – можна просити в Бога про найпотаємніше.
Цього дня водять «козу». Парубки співають, а «коза» (хлопчик у вивернутому вовною назовні кожуху), пританцьовує, кумедно показуючи кожну дію.
Тим паче не можна пропустити ватагу, що водить «Меланку».
Та головні на Щедрий вечір навіть не забави, а щедрування – співані побажання щастя господарю та всій його родині! Традиційно наші предки відзначали Новий рік навесні з першою весняною появою «молодика» – молодого Місяця. Тому обряди і пісні цього свята нагадують про весну. З приходом християнства офіційний новий рік почав мандрувати – спочатку на вересень, потім на січень, а з ним мандрувало і свято. В результаті Новий рік зупинився на 14 січня (1 січня за старим календарем), а Щедрий вечір приходиться на 13 січня.
У давнину щедрівки співали в основному дівчата та жінки, рідше хлопці, а от чоловіки майже ніколи. Бо Маланка вважалася жіночим святом, а Василь – чоловічим.
Щедрівників, як і колядників, теж заведено обдаровувати солодощами та грошима. Ніч проти старого Нового року наповнена магічними діями, чарами. Все це – намагання розгадати своє майбутнє і забезпечити щастя й добробут на наступний рік. Для цього вечора господарі спішили розрахуватися з усіма боргами, помиритися з тим, з ким сварилися. Існувало повір'я, що на щедрий вечір не можна було лаятися, щоб тихо і спокійно жилося весь рік.
Водіння Кози – це старовинна містерія, присвячена культу плодючості.
Козу здебільшого робили із дерев'яної палиці, один кінець якої розколювали – для ріг. Роги обмотували лепехою та прикрашали на власний смак. Біля рогів з обох боків прив'язували дерев'яні ложки – козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляли якийсь віхтик – це був козячий хвіст. Той, хто водив козу, одягав обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину, залізав під кожух вовною догори. Спереду кожух запинали, щоб тільки роги, вуха та «морду» видно було. Рукави звисали донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза трималася за прикрашену палицю та крутила «хвостом». Дійство починалося з настанням темряви. Коли ватага приходила до господаря, хтось один біг під вікно і гукав: «Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!», а той мав тричі відмовити, перед тим як впустити
Маланка. З гурту молоді вибирали хлопця – парубка, який найкраще вмів жартувати.
Він переодягався і ставав «Меланкою»: в латаній спідниці, з помазаними сажею бровами, помальованим крейдою обличчям, червоними буряковими губами. «Оце краля!» – кепкують з Меланки, а та кидається навздогін й намагається поцілувати зухвальців, обмурзавши своєю «косметикою». Маланка має свій « почот », сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, циган, циганка, ведмідь, коза, журавель, чорт з ріжками… Одним словом, хто що цікаве придумував, те й утілював. Це дійство могло відбуватися й удень – тоді дітлахи юрбою бігли за переодягненою ватагою, щоб добре роздивитися таку чудасію, тай старі не раз вибігали на вулицю. Ватага рухалась селом з жартами, вигуками, сміхом. Циганка приставала ворожити, циган – коні міняти, ведмідь – з танцями, коза грає на скрипку, а журавель – найвищий парубок у селі – вибивав у бубон. Хлопці не до кожної хати заходили, а тільки до тих домів, у яких була надія зустріти дівчат. Господар запрошував до хати й уся родина збиралася подивитися на ряжених, надто ж дівчата цікаві до того, що відбувалося. Незважаючи на попередню «рекламу», «Меланка» ходила по хаті й робила шкоду, «працюючи» навпаки – то сміття розкидає, то посуд переверне, то стіл замітає, то подушки миє… Господині знали цей звичай, тому уважно слідкували, щоб «Меланка» поводилася гарно, нічого не чіпала. І щоб припинила «роботу», її треба було добре почастувати. Тим часом хлопці щедрували, висміюючи поганих господинь. Кожен із ряджених показував свої здібності: щосили витанцьовував, аж поки дух забивало. Коли, нарешті, щедрівку скінчено, усі сідали до святкового столу.