Шляхтинці
Шляхтинці
Село найперше згадується у 1463 р. як Шитнаківці згідно з актом поділу володінь між князями Збаразькими — Василієм, Семеном і Солтаном.
У 16 ст. поблизу села пролягав польсько-литовський кордон, до кінця 19 ст. біля Шляхтинців і Лозової зберігався прикордонний стовп, поділений на 4 частини: у верхній частині правої сторони було зображено голову вола, в нижній частинні — однораменний хрест; у верхній частині лівої сторони — двораменний хрест, у нижній частині — будинок.
У 1546 р. село — власність князів Острозьких. 1674 р. у сільську церкву було придбане Євангеліє із записом: «Купилъ… Филипъ Мельникъ Шляхтинскій 1674 р. 25 Септ. за вол. Короля Михаила въ державь дідичной маєтности єго мил. князя Дмитрія Вишневецкого на Збаражъ Корибута на тенъ часъ державного пана Самуила Буковского и господина отца Григорія Яцковского».
У 17 ст. Шляхтинці — власність Потоцьких, від кінця цього ж століття — Баковських; у 19 ст. велика земельна власність належала Завадським і Дуніним-Борковським; від початку 20 ст. — Федоровичам (зокрема, Федоровичу Володиславу) і Малицьким. 1832 р. в селі проживали 556 осіб; душпастирював о. Григорій Барвінський; працювала парафіяльна школа, від 1850 р. — однокласна. У 1890 р. в Шляхтинцях — 885 жителів, із них 709 українців, 123 поляки, 53 євреї; функціонували фільварок, ґуральня, млин і 2 корчми.
В УСС і УГА воював Степан Сердюк (підхорунжий, 1894—1988) та ін.
У 1921 р. в селі 122 будинки, 766 осіб. Діяли філії товариств «Просвіта» (кін. 19 ст.), «Січ» (поч. 20 ст.), «Луг», «Сільський господар», «Союз Українок», «Рідна школа», а також кооператива, аматорський драматичний гурток, оркестра і хор. Восени 1930 р. під час пацифікації поляки понищили майно українських установ, багатьох мешканців побили. Упродовж 1934—1939 рр. Шляхтинці належали до ґміни Лозова.
У серпні 1939 р. в М. Малицького та його дружини, письменниці Дарії Віконської гостював поет, літературознавець, есеїст, публіцист Євген Маланюк, про що він написав у спогадах «Дарія Віконська». 1940 р. у Казахстан були виселені Марія Балабан, Василь і Ганна Габлевичі, Текля Кисіль (Балабан), Марія і Микола Лаб'яки, Валерія Мозіль та ін. До німецько-радянської війни у селі був панський двір (18 ст.) і парк (7 га).
Під час німецько-радянської війни в Червоній армії загинули або пропали безвісти 31 уродженець села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані, симпатики цих об'єднань — понад 70 осіб, у тому числі районовий провідник ОУН, курінний політвиховник УПА Юліан Сердюк («Ярема»; 1913—1946); криївка була у хаті Стефанії Скринник (Балабан), у дивізії «Галичина» воювали Павло Гарак і Петро Ковалькевич.
5 січня 1948 р. у селі вояки УПА збирали по 20–30 людей і проводили антиколгоспну роз'яснювальну роботу. 13 січня 1948 р. під час спроби утворити колгосп більшовики побили за опір багатьох мешканців села. 13 лютого того ж року повстанці зруйнували приміщення сільської ради, наступного дня в селі створили колгосп, який розпався у березні того ж року; спроба більшовиків організувати колгосп на початку червня закінчилася невдачею, люди залишили свої будинки і переховувались у навколишніх селах; наприкінці червня більшовики знову утворили колгосп.
12 серпня 1948 р. у селі відбувся бій між трьома вояками УПА і дев'ятьма працівниками МВС і МДБ, під час якого двох більшовиків було вбито.
Об’єкти релігійної спадщини:
- церква Пресвятої Трійці (1674 р., кам'яна),
- капличка Матері Божої (2011 р.),
- «фіґура».
Пам’ятники, пам’ятні знаки, монументи та символічні могили:
- пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1969 р)
- символічна могила Борцям за волю України (1990 р.)
- пам'ятник Борцям за волю України (2014)
- погруддя Олександра Барвінського
Пам’ятки природи:
- ботанічний заказник місцевого значення «Шляхтинецький».
Цікаві факти про Шляхтинці
“Ім’я Шляхтинці походить від гори Шляхтин, під якою село лежить. Під тією горою є криниця з дуже здоровою водою; її називають “керниця гетьманська”. Вчений І. Петрушевич каже, що тая криниця тому називається гетьманською, що гетьман Йосиф Потоцький, перебуваючи у Збаражі, казав собі з неї воду возити. Так само каже народна традиція”, – так писав у 1894 році про село Шляхтинці біля Тернополя автор розвідки “Місто Тернопіль та його околиці” отець Петро Білинський.
Історія Шляхтинців багата й цікава, адже звідти вийшли або жили там відомі громадські діячі, історики, педагоги, письменники і один композитор з родини Барвінських, письменниця Дарія Віконська (справжнє ім’я Іванна-Кароліна Федорович), меценат Микола Малицький, інженер Василь Балабан. Про них можна писати книги. Особливо цікаві спогади про Шляхтинці другої половини ХІХ – початку ХХ століття залишив один із Барвінських – Олександр.
Над яром Гнізни
“На Поділлю, за милю від Тернополя, над яром річки Гнізни, розкинулось на західній збочи сего яру живописно положене село Шляхтинці. На супротилежній збочи (боці – авт.) яру, доволі стрімко нахиленій до річної долини, красувалася громадка старезних сосон, а дальше виднівся дубовий гайок, що губився аж за горою. Від західного берега річки серед густої деревини здіймались амфітеатрально біленькі селянські хатки з солом’яними стріхами. Понад ними, на самім краю західної збочи, серед столітніх ясенів, берестів і каштанів сховалася велика сільська хата, а побіч неї висувалася мала мурована церковця з червоною банею, обмаєна довкола старезними липами… В сій великій сільській хаті, нині її вже нема, родився я 8 червня 1847 року”, – пригадував Олександр Барвінський.
Видатний історик, педагог і справді шанований працьовитий політик провів дитинство у Шляхтинцях, де його батько Григорій служив священиком протягом майже півстоліття.
“Отець мій був поважної і суворої вдачі, рідко коли усміхнувся, а не тямлю, щоби жартував коли-небудь. На життя глядів поважно, був вельми примірним і ревним священиком, сповняв дуже точно свої обов’язки без сотрудника в двох церквах (дочірна у Лозові) і трьох селах (Шляхтинці, Лозова і Курники) аж до самої смерті (умер на новий рік 1880, а ще на Різдво відправляв Богослуження, – читаєм далі у спогадах нашого земляка. – При тім провадив рільне господарство і велику пасіку (15 літ завідував крім того сусідніми Байківцями, з Смиківцями і Русянівкою)… Для нас, дітей, був це живий приклад точності, обов’язковості і невсипущої праці”.
Сільська церква Святої Трійці походить з 1674 року.
“Її стіни збудовані з великих кам’яних кругляків, вікна невеликі, загратовані грубим залізним пруттям. Стіни понад метр грубі, дах присадкуватий, покритий черепицею, баня невелика з оцинкованого заліза. Церква обведена у висоту людини кам’яним муром. Між церквою і муром зебереглися сліди давнього цвинтаря. Дзвіниця подібна до дзвіниці тернопільської “Середньої церкви”.
Правдоподібно церква в Шляхтинцях збудована в тому самому часі й тими самими майстрами-будівничими, що в Тернополі”, – писали уже Юрій Славчук та Дем’ян Дергак у збірнику “Шляхами Золотого Поділля”.
Пантелеймон Куліш у Шляхтинцях
Храм був центром сільського духовного життя, йдеться у тій же статті. За спогадами Олександра Барвінського, деякі з місцевих селян наймалися до священика на роботу при землі та господарці. Але отець Григорій Барвінський, як подав його син, ніколи не вивищував себе з-поміж них. Радше був просто патріархальним.
Найбільше гостей у Шляхтинцях бувало на Зелені свята – як не як, а храмовий празник. Проте і в інший час заїжджали сюди визначні люди, навіть з-над Дніпра.
“І дивним дивом сталося так, що Куліш в 1869 р., заїхавши до Шляхтинець, щоби особисто познакомитись з моїми родичами і з нами, трьома братами, пересиджував під тими двома розложистими каштанами посеред нас та любувався тими деревами-велетами і цілою гарною оселею”, – знаходимо у спогадах Барвінського.
Це саме Куліш сказав, що шляхтинецька церква збудована у “варяжськім” стилі. Храм стоїть досі. От тільки тих дерев, під якими сиділи Барвінські з незабутнім автором “Чорної ради” немає. Їх просто зрубали…
Перша школа
А от першу школу у Шляхтинцях заснували ще у 1850-му. Освітня будівля стояла одразу біля церкви і мала дві кімнати: для навчання і для вчителя. У першій кімнаті одночасно вчилися діти різного віку. Вчитель-тернополянин Яким Гумуляк у селі жити не хотів.
“Зимою і літом доходив він день в день до школи сім кілометрів з Тернополя, не раз серед найбільших завірюх і метелиць, які часто бувають на Поділлю і роблять дорогу прямо непроходимою. Отся незвичайна точність, а також добра, як на той час, наука відбивалася корисно на нас”, – писав Олександр Барвінський.
Але то були враження молодих. Коли ж у селі австрійська влада вирішила заснувати ще й державну школу, то старші й часто неписемні селяни боялися навіть підписуватися за її створення. Вони боялися, що то уряд придумує якусь нову панщину і податки. Школу вдалося відкрити лише завдяки наполегливості урядника з прізвищем Ондерек, чеха.
Шляхтинці стали дуже свідомим селом. За книгою “Тернопільщина: історія міст і сіл”, були у селі читальня “Просвіти”, товариства “Луг”, “Сільський господар”, “Союз українок”, “Рідна школа”, кооператив. Діяли свій драмгурток, оркестр і хор. Закінчилося все із приходом “совітів”, але люди масово підтримували УПА і саботували колгосп. Бій повстанців з енкаведистами стався тут уже далеко по закінченні війни, 12 серпня 1948-го. Радянська влада звертала особливу увагу на Шляхтинці. Село навіть перейменовували на Гніздичку (Гніздечне). Але історична назва вижила і її офіційно повернули.
Поблизу Шляхтинців виявлено археологічні пам'ятки пізнього палеоліту, мезоліту, західно-поділ. групи скіф. часу і давньорус. культури.
Так черняхівське поселення на схилі мису, на лівому березі ріки Гнізна, між Гніздичкою і Лозовою відкрите в 1971 році. Знайдено уламок кістяного гребеня, зібрано уламки гончарного посуду.
Знайдено уламки кераміки і дві залізні сокирки, що відносяться до давньоруського часу. Відкрив пам’ятку Б.М.Остапів.
Для написання інформації використано матеріали Wikipedia та www.irp.te.ua
