Курники
Курники
Село Курники (раніше Курники Шляхтинецькі або Шляхоцькі) лежить 12 км на північний схід від Тернополя, над річкою Гніздичною. Воно розташоване серед горбів і улоговин. На сході, недалеко річки, є височина «Ліщина», яку ще називають «Горою». Між Курниками і селом Стегниківці є «Лиса гора», а на півдні близько села Лозової – «Бура гора». На заході є незначне піднесення території і далі в напрямку Тернополя є «Валова гора». Поля, що оточують село, мають також різні назви: «За криницею», де з під горба били джерела холодної води, а зимою відносно теплої, і там ночували дикі качки, на півночі – «Васькова долина» і «За Корчівкою», на південному заході – «За каменем», де добували камінь, і під «Білеччиною» в бік села Біла, де колись був великий дубовий ліс.
Село відоме з другої половини XVI ст. Але археологічні знахідки говорять про заселення даної території з давніх давен. Так, М.Р.Левчуком, в 1988р. на високому лівому березі р.Гніздичної, 500 м північніше залізничної станції Курники, відкрита стоянка періоду мезоліту (10-6 тис.років тому). Зібрана колекція представлена нуклеусами, пластинками, відщепами, скребами, різцями. На поселенні, зруйнованому газопроводом, простежено три шари: ранньозалізного віку, землянка з пічкою-камянкою (9 ст.) і житло періоду Київської Русі (12-13 ст.) Територія стоянки була виділена під дачні забудови. Матеріали зберігаються у фондах Тернопільського краєзнавчого музею.
Ґрунти навколо Курник були чорноземні, і лише на Лисій горі добували глину, з якої виробляли цеглу для будівництва, висушуючи її на сонці.
На початку села (зі сторони Лозової), недалеко від річки, б’є два джерела. За словами старожилів, на їх місці колись була церква, після знищення якої це місце носить назву «Під хрестом»
Назва села походить від слова «курний», «курне», тобто помешкання без димаря. До 1946 року вживали назву Курники Шляхтинецькі.
Перша письмова згадка про село у 1580 році, коли польський шляхтич з Кременця подарував своєму зятеві три хутори: Курники,Лозове і Шляхтинці. Друга - на початку 17ст., де вказано, що село налічує 8 димів (будинків).
Наступна – у 1686 році. Після завершення процесу формування фільварковопанщинної системи (першої половини 17ст.),на території Галицької землі посилилась нещадна експлуатація селян ,часті набіги татар та міжусобиці. Ці обставини зумовили багатьох селян залишати рідні оселі і йти шукати малоосвоєні землі.
Лише згодом чисельність мешканців почала зростати. Зокрема, зменшились напади ординців, останній датований 1694 р.
У селі не було церкви і греко-католики належали до парафії в Шляхтинцях та ходили до дочірньої церкви св. Михайла у с. Лозові (збуд. у 1656 р.). Римокатолики (їх тоді називали латинниками) мали парафію у тому ж селі і ходили до костелу св. Станіслава (збуд. 1862 р.).
Впродовж другої половини 19 ст. і до 1910 р. землі належали графині Ользі-Олександрі Борковській, а опісля громадсько-політичному діячеві Володиславу Федоровичу. Внаслідок його смерті у 1918 році власність переходить дочці Кароліні, одруженій з Миколою Малицьким (братом священика О. Малицького).
Станом на 1890 р. село налічувало 540 осіб (гр.-кат. - 426, лат. - 96, євреїв - 18).
Школа однокласна з українською мовою навчання, заснована у 1881 році. Були церковна крамниця, фільварок і корчма.
Селяни займались землеробством, хоч поля в них було небагато. Тільки два господарі мали по 20 моргів поля, інші набагато менше, а дехто був зовсім безземельним. В декого були гарні садки. Вирощували свиней, корів та домашню птицю. Майже єдиним джерелом для купівлі солі, сірників, нафти були яйця.
Самі селяни робили полотно на білизну й одяг, виплітали солом’яні капелюхи. Практично все необхідне селяни виробляли самі, а зароблені гроші вкладали у виховання дітей та розширення господарства.
Станом на 1 грудня 1914 року населення становило 762 осіб, у 1925 році діяв млин Владислава Зелінського, де працювало двоє людей.
У 1904 році почалося будівництво залізниці Тернопіль-Збараж, яке завершилося у 1906 році. Це дало змогу селянам підзаробити та декільком постійно працювати при обслуговуванні залізничної колії.
В 1900-1914 роках майже всі діти ходили до школи і неграмотних було тільки декілька старих чоловіків і жінок. Деякі вихідці з Курник здобули середню і вище освіту. Григорій Ткач закінчив вчительську семінарію в Тернополі. Павло Баб’як - гімназію в Тернополі й університети у Львові й Кракові, де вивчав право. У 1919 р. він – доброволець УГА. 1922-1923рр. Баб’яка ув’язнила польська влада. 1931-1939 рр. працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі, згодом учителював. У 1944 виїхав до Австрії, вчитель і директор української гімназії у Зальцбурзі. Від 1950 – у США. Директор кредитової кооперативи «Самопоміч» (до 1963 року) й ощадної каси «Певність» (до 1969 року) у Чикаго. Співзасновник і голова Учительської громади. Один із ініціаторів і меценат будівництва в Чикаго собору св.Володимира і Ольги.
В розпал жнив 1914 року несподівано прийшла війна. За переказами, до села прибув жандарм і повідомив про першу мобілізацію війська. Рік пройшов спокійно, але потім прийшли важкі воєнні роки. Влітку 1915 року австрійські війська наблизились до Серету, що за 15 км від Курник. Всі хати і стодоли в селі були зайняті російськими військами. Людей змушували копати окопи, забирали підводи для перевезення солдат, продуктів, зброї на фронт, забирали сіно для коней, часто застосовуючи силу.
На початку серпня 1917 року в Курники вступила й окопалась німецька частина. Російська артилерія почала обстрілювати село, і вже в перший день від розриву снаряду загинув молодий господар Михайло Ткач, важко поранений був його родич Кость Ткач з дружиною. Через три дні німці наказали евакуюватись селу. Вночі хто возом, хто пішки з худобою й речами на плечах направились на Лозову і Шляхтянці, які догоряли, підпалені росіянами, та через Тернопіль до села Кутківці, звідки в кінці серпня залізницею через Львів переїхали до сіл Мостиського повіту.
Навесні 1918 року переселенці почали повертатись додому. Село застали зруйнованим. Уціліли тільки чотири хати, криті бляхою. Інші – німці розібралит для будівництва окопів і паливо. Живучи в землянках, люди почали відбудовувати село. Повністю була зруйнована і мурована з цегли і крита бляхою школа.
Закінчення війни зустріли в селі з радістю, але на жаль з неї не вернулись Йосип Чорномаз, Йосип Бекерський і ще троє. Декілька людей померло в селі від тифу.
В українсько-польській війні загинули Михайло Криворучка, Даткун, Майловський, Гримак.
У 1918 р. виконуючи наказ Центрального військового комітету перейняти владу в ніч на 1 листопада до Тернополя прийшов Павло Баб’як з курницькими хлопцями, які разом з іншими добровольцями долучились до служби на залізничній станції, яку зайняли без єдиного пострілу. Таким чином вони приклались до проголошення ЗУНР.
В УСС і УГА воювали: К.Шпілюр, Й.Чорномаз, Й.Бекерський, М.Криворучка, М.Даткун, Майловський, І.Мозіль, К.Кізлик, П.Баб»як, Ю.Гримак.
В 1922 році, за війтівства Михайла Бонка, побудовано муровану церкву Св. Михаїла. Місце під будівництво безкоштовно надав Павло Ткач і його син Кость. Приблизно в цей час було побудовано також Народний Дім, де розмістилась і читальня.
Після Першої світової війни, навчання почалось в 1922 р. в кімнаті, яку орендували, а в 1924 р. школу перенесли до нового будинку.
У 1924 р. польська влада заборонила «Січ». У зв'язку з тим, у селі створюють товариство «Луг»,основною діяльністю якої було національно-патріотичне виховання молоді. Голова «Лугу» - С.Бонк, писар-П.Шпілюр, члени–засновники: В.Кізлик, П.Кузьмович, В.Лагіш, М.Кізлик, І.Зварун, М.Даткун, К.Кізлик.
29.09.1930р. у листі повітового старости Маліцького до голови товариства К.Кізлика та постерунку поліції в Лозові вказується на припинення діяльності та карну відповідальність за невиконання. У провину ставилось те, що коли в Курівцях палали фільваркові стирти (15 км від Курник), то не взяли участі у пожежогасінні. Крім цього, «Луг» замість вивчати протипожежну справу займається військовою муштрою.
До адміністративної реформи, проведеної у 1934 році Курники були центром однойменної гміни. Війтами села були М.Бонк, П.Кізлик.
Протягом 1933-1934 років у школі навчалося 95 дітей. Діяли активно такі громадські організації: «Січ» - 50 чол., «Проти алкогольне товариство» - 40 чол., «Сільський господар» - 50 чол., «Просвіта», якою опікувався о.Олександрт Малицький, «Рідна школа», кредитна каса, хор. Муровану церкву св. Михайла збудовано у 1924 році, на ділянці, яку безплатно віддав П.Ткач. При ній створено «Братство найсвятіших тайн».
28.04.-02.05.1948 р. на залізничній станції розташувався гарнізон залізничних військ МДБ (12 осіб), який охороняв колгосп.
24.07.1948 р. в селах Байківці, Русанівка, Шляхтинці, Смиківці, Лозова, Курники і Стегниківці появились антиколгоспні листівки. 26 липня того ж року у с.Курники перед вечором повстанці ліквідували уповноваженого РК КП(б)У капітана запасу Давидок Р.П. і агента з райуповмінзагу, прикріпленого на села Стегниківці, Курники, Лозова - мол. лейт. Максимова І.В., які тут проводили збори у справі поставки збіжжя. Під час бою загинув друг «Богдан».
Під час Другої світової війни в Червоній армії загинули чи пропали безвісти 33 уродженці села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані радянською владою симпатики цих об'єднань понад 60 осіб. У власному будинку переховували повстанців Т.Бриняк і М.Білобровець.
Для написання інформації використано матеріали Wikipedia та www.irp.te.ua
