«Москалі – чужі люде, роблять лихо з вами»
«Москалі – чужі люде, роблять лихо з вами»
Згадаймо сьогодні безсмертне поетичне слово Шевченка… Полум’яні рядки Шевченка – це мова найщирішої християнської любові, правдивої і пророчої молитви. Творчість великого Кобзаря направду неосяжна. Служінню рідній Україні він присвятив все своє палке слово, щире серце, навіть своє життя. Тож цими березневими Шевченківськими днями пом’янімо великого митця «незлим тихим словом» і щирою молитвою за блаженний спокій його душі.
Зверніть увагу, що нині у час масштабної війни є вкрай актуальними його безсмертні рядки, в яких митець дає оцінку «братньому народові», хто вони є насправді… Ми не один народ і ніколи ним не будемо!
Чимало років «гуляє» в Інтернеті такий вірш:
Отак подивишся здаля
На москаля —
І ніби справді він людина,
Іде собі, мов сиротина,
Очима — блим, губами — плям,
І десь трапляється хвилина,
Його буває майже жаль,
А ближче підійдеш — москаль!
Хльосткі, насмішкуваті рядки, що з часом актуалізувалися, й нині, в умовах агресивної війни росії проти України, звучать особливо дошкульно. Цей вірш давно й багатьма сприймається як… Шевченковий.
Ви будете здивовані, але його написав проросійський поет Ян Таксюр. Більше того, багато його віршів є відверто українофобськими. Як він сам стверджував, написав цей вірш з метою «посміятися над вузькістю і безумом національної ненависті й національного чванства», але «помилився». Та й, дякувати Богу, що помилився, бо суть москаля описав дуже точно.
А тепер, власне, про Тараса Шевченка. Саме він визначив історичну роль москаля в долі України, розкрив його ментальну сутність емоційно й глибоко, всебічно й вичерпно, переконливо й правдиво… Так от, слова «москаль» і «москалі» Тарас Шевченко вживав п’ятдесят п’ять разів, а ще понад сорок — «москалеві», «москалевою», «москалеву», «москалика», «москалики», «москалів», «москаля», «москалям», «москалями», «москалях»… Цієї сотні поетичних визначень було досить, щоб Шевченкове сприйняття москаля увійшло до цивілізаційного коду нації, стало наснагою до боротьби й оберегом українців…
До речі, Шевченко ніколи не вживав терміну «росіянин». У його творах москаль – це мовне вираження етностереотипу, що має негативне сприйняття.
Ментальна Тарасова засторога щодо москалів з’являється в перших рядках поеми «Катерина» (кінець 1838 року — початок 1839 року).
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Через десяток рядків поет повторив:
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Знущаються вами.
Так одразу територія – Московщина – та її населення – москалі – набувають недобрих, ворожих ознак… У листі до старшого брата Микити Шевченка від 15 листопада 1839 року Тарас Григорович просив:
«…Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,
Бо москалі, чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському… Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму».
Отже, уже в першому відомому нам Шевченковому листі, де згадуються москалі, що говорять «по-московському», постає значно ширша проблема, ніж лихо від них для чорнобривих українок, а саме: проблема рідної мови, рідного слова, що в Московщині можна почути хіба листовно – «через папір»… Ось і долю Шевченкову цими словами визначено, і причетність москви до неї… Отже, з цих Шевченкових листів постає національний поет, який усьому світові доведе, що малороси – українці! – здатні говорити «по-своєму», а не «по-московському».
Кохання з москалями у поемі «Катерина» фактично є тяжким гріхом, за що суворо карають люблячі батьки (!). Вдумаймося в нещадні материнські слова:
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві…
Тепер кілька коротких, але повчальних звернень до деяких поезій Тараса Шевченка, в яких особливо гостро й несподівано виявляється тема москалів…
У засланчому вірші «Не гріє сонце на чужині…» (кінець червня – грудень 1847 року) поет передає свої скорботні страждання в Орській фортеці, нарікає на те, що «Нігде невесело мені, / Та, мабуть, весело й не буде…» і все-таки йому хотілося б аби «хоч крихотку землі / Із-за Дніпра мого святого / Святії вітри принесли…»
Хотілося б… Та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого…
Тобто, Кобзар, який уже написав свій Заповіт українцям, не дозволяв собі в особливо тяжкі морально й фізично перші місяці заслання навіть помислити здатися, лягти в чужу землю в чужій москальській труні…
Уже в наступному вірші – «Сон» («Гори мої високії…»), – що датується тим же часом, читаємо вирішальні слова Тараса Шевченка, які стали гімном його життя та творчості й допомогли йому вистояти в москальському засланні:
Як так її, я так люблю
Мої Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
На протилежному полюсі духовного єства поета палахкотіло неприйняття Московщини, царизму, його вселенської загарбницької суті, ненаситності завидющих очей і загребущих рук москаля…
У містерії «Великий льох» (1845) є такі гарячі рядки:
Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити.
Ця болісна тема з особливою силою вибухає в поемі «Кавказ» (1845) гнівним сарказмом щодо москалів, з вини яких у загарбницьких війнах сліз і крові:
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
Не має сумніву, що цей хоча й вимовний, але бездонний поетів біль, який рвав серце, вкоротив йому життя. За два роки до смерті в поемі «Невольник» (1859) сорокап’ятирічний Шевченко видихнув із глибини зболеної душі:
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ Божий
В путо закували.
Ще одні полум’яні рядки:
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую; щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу. Лютий злодій
Впирається-таки, та й годі.
Здається, найменш акцентований у шевченкознавстві, по суті, антиросійський вірш. Адже москаль – «лютий злодій», який «впирається-таки» в святая святих – українську душу, фактично виявляє себе першопричиною поетових страждань і ширше – національного нещастя.
Ось як оцінювали-переказували антицарський зміст поеми Кобзаря служаки канцелярії ІІІ відділу – вищого органу таємної політичної поліції, котрі беззастережно визнавали, що писав «Шевченко, люблячи полум’яно свою батьківщину, Малоросію»: «У кінці “Сну” він уявляє себе перед пам’ятником, спорудженим Петру І-му Катериною ІІ, і виливає жовч свою, як на того, так і на іншу, кажучи, що Петро І придушив свободу Малоросії, а Катерина ІІ довершила почате ним:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину…
Погодьтеся, що навіть у тодішньому канцелярському викладі Шевченкового твору багато правдиво-повчального для сучасного московського «государя-імператора».
Поготів, обов’язково варто перечитати в Москві і кінцівку геніально-пророчої поеми «Сон», в якій навколо царя-медведя провалюються-пропадають і старшина пузата, і менші, зовсім дрібні, та й челядь… А той кинувся…
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю…
І наостанок: незважаючи на будь-які обставини Шевченко закликає:
«Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу та трудіться розумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».
Для написання статті використані матеріали доктора історичних наук Володимира Мельниченка.
